Села, як і люди мають свою біографію. І у кожного вона своя – неповторна. тільки у селі людина може так тісно спілкуватися з природою, розуміти її душею і серцем, милуватися неповторною красою.
У найпівденнішій частині Радивилівського району розташувалося мальовниче село Дружба. До 1960 року воно називалося Дранча. На початку XIX сторіччя Дранча ледве налічувала 68 дворів, де проживало 415 чоловік. На той час село називалося «деревнею» (бо тут не було своєї церкви) і єпархіально підпорядковувалося храму Святого Миколи у Ледухові, що тепер на Тернопільщині.
Існують перекази, що першими поселенцями були кріпаки, які втікали від пана, що жив у с. Підзамче. Люди були бідними, ходили в дранті. Від чого і пішла назва Дранча.
Найдавніші відомості про Дранчу маємо з 1545 року в описі майна Кременецького замку. Там сказано про «городню Ледухівського з Дранчья», яка утримується разом із «городнею з села Ледухова». Цікаво буде знати, що у 1300 році в околицях Києва і на історичній Волині жили нащадки роду Галки-Салави. Цей рід поділився на три гілки: Свірських, Стрижів і Лідихівських. Останнім дісталися містечка Крупець і Лідихів з навколишніми селами. Луцький історик-архівіст Володимир Рожко повідомляє, що нащадок роду Нестор Галка (який у подальшому іменується паном Лідихівським) за військові заслуги отримує Лідихів і розпочинає будівництво замкових укріплень у цьому містечку, Крупці, селах Підзамче, Перенятин, Дранча. історична наука доводить, що населення скупчувалося навколо замків. То ж вірогідно, що Дранецький замок (можливо, дерев'яний) знаходився на Красній горі. Це версія науковця В.Рожка. Але зважаючи на історичний факт, що у 1675 році на цій горі відбулася одна із кровопролитних битв між турками і місцевим населенням, коли нападники зазнали поразки - версія заслуговує на увагу. Обагрену людською кров'ю гору починають називати Красною.
Із 1566 року село входить до Кременецького староства. А у 1569 році - до складу Польщі.
На початку ХУІІІ століття село починає фігурувати у численних скаргах, метриках, поземельних планах. Тоді ж виникають села Березина ( у березовому лісі) і Прокази (від прізвища Проказюк), власником яких був поміщик Бахталовський із Батькова. Незабаром за борги Березина відходить у власність Почаївської лаври. Згодом ці села приєдналися до Дранчі і зберегли свої назви лише у назвах вулиць. Село Дранча Руська (Новоукраїнка) виникло, як поселення біля військової застави на кордоні між Російською та Австрійською імперіями у кінці ХУIІІ століття. Сьогодні кордон - це польові межі між селами Новоукраїнка і Малі Гаї. Ще один хутір називався Лісовики. Швидше всього назва походить від того, що жителі жили серед лісу. На початку XX століття у цьому селі було 263 двори.
Назва Дранча - єдина на Україні. Існує наукова версія утворення назви: воно - від слова дран (дрань), яке має кілька значень: «обшарпанець», зорана цілина». Із переказів довідуємося, що колись тут виробляли дранки - дощечки для покриття даху. І тому цю околицю стали називати Дранки, а потім - Дране. Деякі дослідники міркують інакше - Дране від слова дранчити, тобто здирати луб для плетіння кошиків.
Правда, найвірогіднішим є варіант «обшарпанець». І для цього є історичні підстави. Поселяни жили вкрай бідно. Земельні наділи у більшості жителів сягали не більше 1-4 десятин. Урожай, забраний із цих наділів не давав можливості дожити до нашого хліба. Найбагатшими були ті, хто мав 25 і 50 десятин. Найбагатшим жителем села був священик Пилип Борецький, який мав у господарстві мотора, молотарку, 4 коні, худобу. На нього постійно працювали два наймити. Окремо він наймав людей на сезонні роботи. Старі люди розповідають, що на жнива він наймав тих, у кого були великі долоні, - щоб більшими були снопи.
На Борецького працював з дев’яти літ Микола Олексійович Токмина. Він працював біля коней. Важко було їх запрягати, але малий якось прилаштувався. Кілька років хлопець працював не гірше за дорослого. Священик у селі був чимось на кшталт поміщика - йому належали 60 моргів орної землі, лісу, сіножаті. Мало хто у селі не був винен батюшці. І у місцеву „політику" втручався священик з огляду про власну вигоду. Розповідають старожили села про те, що під час фашистської окупації Борецький разом із поліцаями вирішував, кому із сельчан їхати у німецьку неволю і допомагав складати списки. Пізніше „хлопці із лісу" за таку підлоту захопили святого отця у полон і розстріляли у Сестрятині.
Саме з подачі Борецького потрапив у список дранчівських остарбайтерів і вісімнадцятирічний Микола Токмина. Сталося це у квітні 1942 року. Трохи згодом потяг привіз хлопця до Ганновера. Там він із такими ж бранцями працював на заводі гумових виробів де виготовляли на фронт автомобільні шини. Три роки найсправжнісінького рабства: нікчемна баланда із брукви замість обіду, нари у концентраційному таборі. У квітні 1945 року бранців звільнили американці. Пропонували залишитися за кордоном. Остарбайтери знайшли у розбомблених будинках цілого радіоприймача і почали слухати новини із Москви. Звідти закликали: „Повертайтеся додому, вас тут чекають." Отож, прийняв рішення повернутися додому. Виснажених голодом і працею людей пішки погнали за сто кілометрів. Тепер уже у „свій" табір. Пам'ятає Микола Олексійович переправу через канал. Назва його стерлася у пам'яті. Зате у пам'яті залишилося, як союзники востаннє запропонували не повертатися додому.
- Ні, переправляємося, - вирішив Микола разом із хлопцями із Київської області. А на тому березі їх вишикували у шеренги «особісти» І почали називати зрадниками Батьківщини. Кияни перезирнулися і тієї ж таки ночі втекли до американців. А він випив повну чашу незаслуженого приниження у таборах під Челябінськом. Шість років він працював на металургійному комбінаті робітником доменної печі - виплавляв чавун із руди. Замість паспорта кожних три місяці йому поновляли довідку, яка засвідчувала особу. Аж у 1949 році повернувся він до рідного села.
В період першої світової війни село постраждало від руйнування. Згоріла дерев'яна церква. На цьому ж місці у 1924 році збудовано нову, також дерев'яну, Свято-Троїцьку церкву. До речі, її закрили у 1962 році. А знову відкрито цей храм завдяки зусиллям і праці місцевого жителя І.Проказюка у жовтні 1989 року.
У цьому ж таки році землю за ризьким договором окуповують поляки. Найкращі дранецькі землі були роздані польським колоністам. Як пам'ять про окупацію залишилися руїни польського костелу, польські поховання на цвинтарі та назва частини села Дранча Польська.
Розпочалася Друга світова війна. 25 червня 1941 року з'явилися німецькі війська на території села. Коли в селі запанувала німецька влада, люди ховалися по льохах, лісах. Забирали німці все: коні, свині, корови, птицю. Борошно люди мололи на жорнах підпільно. Поліщук Віра згадує: «Люди ходили в поле, збирали колоски пшениці, жита. Коли приносили, клали ці колоски в піч. Виймали з печі обсмажені зерна і їли. Які вони були добрі! Вже коли було трішки зерна, то мололи на жорнах. З того борошна випікали хліб. Коли пекли хліб, то було свято, бо хліба постійно не було."
У 1942 році перед Великоднем молодих людей почали вивозити на примусові роботи в Німеччину. Мовчан Дарія згадує. «Везли до станції, а там вантажили в товарні поїзди і везли , як худобу, без води і їжі. Одних забирали на роботи до господарів, а інших на заводи, в шахти. Хто потрапляв до господарів, тим було легше, хоч тяжко працювали, але щось їсти було, а ті, що були на заводах, жили, як в концтаборі жили в бараках за колючим дротом. Хліб і вістки з дому були найціннішими».
З 23 березня 1944 року війська 350-ї Червонопрапорної Ордена Богдана Хмельницького дивізії вели бої за село Дружбу. Близько двох тижнів тут точилися жорстокі бої, село не раз переходило з рук в руки. Під час цих боїв загинуло 124 воїни з різних куточків колишнього Радянського Союзу, їхні останки були перезахоронені у 1975 році в єдиній братській могилі. Проти фашистів на різних фронтах воювали 136 односельчан, 59 з них загинули. їх імена викарбувані на гранітному сільському обеліску разом з іменами російських солдат, які тут загинули.
А це сталося в червні 1943 року. Жили у Дранчі поляки, які служили німцям і знущалися над односельчанами-українцями. Коли розпочалося українсько-польське протистояння на Волині, місцеві жителі також долучилися до нього і під керівництвом сотні Докса провели акцію проти місцевих поляків, У той день згоріла уся Польська Дранча. Після цього сотня Докса почала перехід у село Підзамче. Німці дізналися, де знаходяться повстанці і кинули туди потужну військову силу. Біля села Стоянівки розпочався бій. Сили фашистів у кілька разів перебільшували повстанські. Відступаючи, повстанці пішли убік Перенятина, на в Копані і на Божу гору. Під Смигою знову був великий бій. Голодна, змучена сотня подалася далі, вглиб Рівненщини.
За незалежність України загинули жителі села Дружба, які перебували в УПА Іван Андросюк, Володимир Ковалик, Йосип Ковальчук, Катерина Колесник, Юхим Юсюк.
Починаючи з весни 1944 року Дранча приступила до мирної праці і відбудови. В 1949 році тут утворюються три колгоспи: "Більшовик" (Березина), "Комунар" (Дранча), ім. Димитрова (Руська Дранча). Першими їх головами були Ю. Побережник, Ф. Ступак, В. Ковалик. Коли в селі було завершено колективізацію, то в 1950 році всі господарства були об'єднані в один колгосп "Комунар". А першим його головою став Федір Ступак. У1992 р. колгосп "Комунар" перейменовано у колгосп „Діброва".
Основним заняттям селян було землеробство. За Польщі сажень землі коштував 2 злотих, ліс був ще дорожчий. Кінь -100 злотих, корова - до 70. Косар у господаря за день міг заробити 2 злотих, не враховуючи харчування.
Найбагатшими в селі були ті, хто мав більше 25 десятин землі. Найбідніші мали від 1 до 4 десятин. В Березині багатими селянами були Борецький і Поборецький. їхні жінки походили з панського роду і одержали землю в придане. Борецький мав у господарстві мотора, молотарку, четверо коней, худобу. Постійно на нього працювало двоє наймитів і ще він наймав людей на сезонні роботи. Поборецький не міг обробити всієї своєї землі, тому часто віддавав її за половину врожаю. Злидні і горе доводили людей до відчаю і вбивств, про що свідчить встановлений жителями с. Дружба пам'ятник, на якому написано: Сей пам'ятник сооружен на месте убийства Миколая Андреевича Бурмай 15июня 1929 года на 55 году жизни. Убийство невинного человека совершил житель села Дранча Петр Орловський посредством удара серпом в серце".
Микола Бурмай та Петро Орловський були сусідами. Обоє бідували. Розпочалися одного року жнива. І от Орловському почало здавалось, що хтось краде його снопи, атому він щоразу перелічував їх. Якось вранці зустрів він на полі Миколу Бурмая. Той збирав колоски і озирався. Підозра ще посилилась. Іншого разу побачив, як сусід жав на межі траву. Орловський схопив серп і кинувся до сусіда: „Ти що, хочеш, щоб я без корови остався?" - „Що ти! Я жну траву зі свого боку". Петро Орловський вдарив серпом Бурмая у груди.
А ще у полі між Руською Дранчою і Березиною стоїть пам'ятник важким часам. Зморені важкою працею і голодом хлібороби з нетерпінням чекали жнив, нового врожаю, Та перед жнивами пронісся сильний буревій, пройшов град. „ Прогнівили Бога! За гріхи така кара!", подумали люди і разом із священиком обійшли поля хресним ходом. Ось тоді і з'явився пам'ятник - оберіг від всякого лиха....
Крім землеробства селяни займались і ремеслом. За Польщі на селі було 6 ковалів, столярів і швеців значно більше. Люди, які займались ремеслом, землі мали менше. З давніх-давен займались ткацтвом. З конопель робили полотно, рядна. А для тіпання конопель використовували "їжаки". Про ковальство розповідають їхні вироби: серпи, сокири, молотки, залізні пута для коней, плуг, борона, драпак і ін.
Збереглось і багато виробів теслярів: рублик, макогін, дерев'яні нецьки, підвіска, лопата, ціп та інші.
Займались і плетінням з лози. Про це свідчать плетені колиски, корзини. Із соломи плели великі солом'яники для зберігання зерна.
Був паровий млин. Кожен, хто віз молоти, віз із собою і дрова. В млині навіть робили олію.
Займались торгівлею, в основному, євреї. Вони мали такі звані лавки. В них продавали; сірники, керосин, оселедці, сіль, дещо із взуття, тканини. Лавки були на Гаманах - 1, на Ступаках - 1, на Березині, Дранчі. Власники лавок закуплювали в населення худобу і відправляли в Радивилів, Броди. Там вантажили у вагони і відправляли у Польщу. Назад привозили знаряддя праці. Великим попитом користувались чеські плуги.
Жителі сіл носили пішки в Броди продавати масло, яйця, тютюн, а купували тканину (дешеву). Тканину було купити вигідніше, ніж готовий одяг. Кордон долали вночі, "порушуючи" його. Деякі люди ходили пішки на базар купити - в Почаїв, а потім продати несли у Броди.